Петро Федорович Болбочан (1883-1919) – видатний український військовий діяч, полковник армії Української Народної Республіки (УНР). Його ім’я найчастіше пов’язують з успішним Кримським походом навесні 1918 року, але його діяльність на Сході України, зокрема у Харкові, також була дуже важливою, хоча й менш відомою. Діяльність Болбочана у Харкові припала на період з листопада 1918 по січень 1919 року, коли він очолював оборону північно-східної України. Далі на kharkovyes.com.ua.
Ранні роки та початок військової кар’єри
Петро Болбочан народився 5 січня 1883 року у Чернігівській губернії у родині військового. З юних років виявляв інтерес до військової справи. Після закінчення гімназії вступив до Київського піхотного училища й став офіцером російської імператорської армії. У 1904 році Болбочан взяв участь у російсько-японській війні. Але з часом його політичні погляди почали віддалятися від імперської ідеології. Після революції 1917 року він опинився серед тих, хто підтримував ідею незалежності України. Болбочан заповзято включився до процесу формування українських збройних сил. Він активно підтримував Центральну Раду та незалежність України, а з весни 1917 року служив в українських частинах. У травні 1917 року Петра Болбочана було призначено командиром одного з полків, а пізніше він брав участь у захисті інтересів УНР у боях проти більшовиків.
Восени 1918 року, коли ситуація на фронті погіршилася, Болбочана було призначено командувачем Кримської групи військ УНР. А у грудні 1918 року він був направлений до Харкова, щоб утримати місто під контролем УНР.
Призначення на східний фронт
У листопаді 1918 року, після антигетьманського повстання та відновлення влади Директорії УНР, ситуація на Лівобережній Україні стрімко погіршувалася. У Харкові, як й в інших містах Лівобережної України, більшовики мали значний вплив, а місцеві радянські органи влади фактично контролювали ситуацію. Радянська Росія розпочала підготовку до нового наступу. 17 листопада більшовицьким командуванням був сформований фронт під керівництвом Володимира Антонова-Овсієнка. Харків виявився важливим стратегічним центром: промислове місто зі зручним розташуванням, гарною транспортною розв’язкою та оборонними можливостями. У цей час Болбочан перебував у складі Дієвої армії УНР. У грудні 1918 року його було призначено командиром Східної групи військ (інколи у джерелах – північно-східної), що мала прикрити Полтавщину, Сумщину та Харківський напрямок від наступу червоної армії. Їхнє завдання полягало в організації оборони міста та всієї Лівобережної України.
Спроба організувати оборону Харкова
У грудні 1918 року Болбочан приїхав до Харкова та зробив спроби налагодити військове управління. Місто на той момент перебувало у дуже нестабільному стані: у частині місцевих рад та на підприємствах вже щосили діяли більшовицькі агітатори, дисципліна серед військ була слабкою, відчувався брак як озброєння, так і елементарних ресурсів. Спроби Болбочана відновити боєздатність підрозділів, налагодити постачання та зміцнити оборону міста, наштовхнулися на загальну байдужість керівництва УНР та відсутність централізованої координації. Директорія у Києві на той час була зайнята внутрішніми суперечками, а допомога східному фронту мала формальний характер. Попри ці труднощі, Болбочан почав організовувати оборону міста. Він намагався налагодити постачання, зміцнити позиції та сформувати оборонні лінії. Однак більшовики, які були підкріплені партизанськими загонами, наступали дуже стрімко. Вже на початку січня 1919 року частини Червоної армії зайняли Глухів, потім Суми та почали рухатися на Харків.
Відступ із Харкова
Болбочан розумів, що із тими силами, які були у його розпорядженні, утримати Харків буде неможливо. Місто було недостатньо укріплене, а частина населення симпатизувала більшовикам. 3-4 січня 1919 року він ухвалив рішення залишити Харків, щоб зберегти війська й уникнути безглуздого кровопролиття. Вже 6 січня 1919 року Харків був зайнятий Червоною армією без жодного пострілу. Місто стало першим великим центром України, яке було захоплено більшовиками у 1919 році.
Після відступу Петро Болбочан був звинувачений у непокорі та недостатній рішучості, хоча на той момент ситуація на фронті була фактично безнадійною. Болбочан, попри всі свої зусилля, не зміг утримати місто, й це зрештою зіграло свою роль у його політичній кар’єрі. Ці звинувачення пізніше стали підставою політичного процесу проти Болбочана. У травні 1919 року Петро Болбочан був заарештований, а у червні того ж року розстріляний.
Петро Болбочан був одним із тих, хто до останнього боровся за Україну, вірив у її незалежність та майбутнє. Його життя та кар’єра – це не тільки історія про військові успіхи та поразки. Це ще історія про людину, яка у найкритичніші моменти була готова приймати важкі рішення, попри невизначеність та відсутність підтримки. Він обрав зберегти життя своїх людей. А правий він чи ні – розсудить історія.
Список використаних джерел інформації: