Падіння Харкова стало вагомою подією у ході радянсько-української війни. 23 грудня 1917 року більшовики захопили український Харків та встановили там радянську владу. Українську владу остаточно скинули 10 січня 1918 року, коли більшовикам вдалося роззброїти останні українські полки. Далі на kharkovyes.com.ua.
Початок окупаційних подій у Харкові
19 грудня 1917 року червоні загони з Росії почали просочуватися до Харкова, який був обраний базою для наступу проти Української Народної Республіки. До міста прибули більшовики під керівництвом фон Сіверса та матроса Ховрина. Їхня кількість складала 1600 осіб, вони були при 6 гарматах та 3 броньовиках. Спочатку вони заявили, що привели свої війська в Україну тільки через необхідність просуватися залізницею проти бунтівного Дона. Українська влада повірила їхнім запевненням та була переконана, що радянські частини тимчасово будуть використовувати залізничне сполучення для ураження тилу білогвардійських козаків. Але частини радянських військ, що успішно окопалися в Харкові, і не думали всіма силами слідувати на Дон.
Члени місцевого комітету більшовиків під керівництвом Артема Сергєєва прибули до загону на вокзал. Вони намагалися відмовити загони від будь-яких ворожих дій проти представників УЦР у Харкові. Це було зумовлено тим, що місцеві більшовики працювали спільно з представниками УЦР у Революційному штабі. Представникам комітету більшовиків стало відомо про заплановану операцію. Один з них виступив із закликом відмовитися прибулих червоногвардійців наступу, проте безрезультатно.
Роззброєння полків УНР
І вже 22-23 грудня 1917 року військам з Радянської Росії вдалося зробити у Харкові незначний переворот, заарештувавши українського коменданта міста Чеботарьова, члена Військової Української Ради. Червоногвардійці захопили броньовики військ УНР та встановили у місті двовладдя. З 24 грудня до Харкова прибуло ще близько 5 тисяч солдатів з Твері, Москви, Петрограда на чолі з командувачем В. Антоновичем-Овсієнко. Також з ним був його заступник полковник Муравйов. До того ж у місті знаходилися ще 3 тисячі червоногвардійців і пробільшовицьки налаштованих солдатів старої армії. Вони були налаштовані боротися проти київської влади.
Спочатку В. Антонович-Овсієнко зосередився на боротьбі з Доном, а стосовно УНР вів політику пасивного протистояння. Він не розраховував на швидке просування на Київ. Великою небезпекою йому здавалися білогвардійські козаки. До 17 січня 1918 року Антонович-Овсієнко стримував тих, хто закликав до негайного походу на Київ. У Харкові з-під арешту випустили представників української адміністрації. З місцевим українським гарнізоном був досягнутий нейтралітет. За певних причин ленінський уряд у грудні 1917 року ще не був готовий до повномасштабної війни проти УНР: війна проти білогвардійців, повстання в Києві та інших містах України, нестабільність у Петрограді і т.д. У своїх спогадах Антонович-Овсієнко зазначить, що загін Сіверса та матроси-балтійці Ховрина безбожно пиячили, тероризували населення розстрілами. А штаб революційних загонів перетворився на справжнє судилище. У Харкові в ті дні дійсно панувала повна анархія. Навіть місцеві більшовики намагалися вивести неконтрольовані червоні загони з міста.
У ніч на 10 січня червоногвардійські формування несподівано роззброїли два полки УНР, які вже 20 днів намагалися зберігати в місті двовладдя. Роззброєні солдати УНР були розпущені по домівках. А ті 300 солдатів, які побажали долучитися до соціалістичної революції, були зараховані в штат радянської армії як самостійний підрозділ.
За лічені години на вулицях міста з’явилися броньовики з написами “Смерть українцям!”. У Харкові було небезпечно прилюдно спілкуватися українською мовою, носити український національний одяг. Часто у місті вбивали власників гарних чобіт.