Харків повною мірою відчув на собі всі жахи Другої світової війни. Історія нашого міста містить чимало сторінок про будні харків’ян під час німецької окупації. Серед них була категорія людей, особливо ненависних фашистському режиму – це євреї. Те, що називалося харківським гетто проіснувало всього три тижні, але для кожного єврея навіть один день, проведений у ньому, здавався вічною мукою. Зі слів тих, кому пощастило вижити, ми можемо дізнатися історію про те, яким було життя харківських євреїв у гетто. Хоча ця історія сумна, в ній можна побачити незвичайну мужність та доброту, яку проявляли жителі нашого міста до своїх же харків’ян-євреїв. Про це далі в статті на kharkovyes.com.ua.

Початок переслідувань євреїв

У Харкові до початку війни євреї становили 19,6% від усього населення міста, а це близько 130 тисяч людей. Таку цифру засвідчив перепис населення, що проводився у 1939 році. Більшість євреїв та їхніх родин становила культурну та підприємницьку еліту нашого міста. Це були шановані люди, які зробили величезний внесок у розвиток міста. Коли німці окупували Харків, у жовтні 1941 року, вони відразу ж влаштували перепис населення. Фактично з цього моменту харківські євреї відчули на себе агресивне й упереджене ставлення. Їх записували окремо на жовтому папері. Кожен багатоповерховий будинок мав подати два списки: один з усіма мешканцями, окрім євреїв, інший – усі євреї. Реєстрація була платною, але й тут нацисти внесли відмінність в оплаті між дорослим жителем Харкова та євреєм – 1 карбованець та 10 карбованців (причому, серед євреїв знижка на вік не робилася).

До «жовтих» списків Харкова було занесено 10271 особу. Більшість із них були люди похилого віку, жінки та діти. Перепис було закінчено 12 грудня 1941 року, а вже 14 числа військовий комендант фон Путткамер видав наказ про те, щоб усі євреї у дводенний термін переселилися в гетто на околиці міста. За непослух погрожував розстріл, тож тисячі нещасних харківських євреїв залишили свої домівки й зібралися в бараках тракторного та верстатобудівного заводів у районі ХТЗ.

З гетто до Дробицького Яру

Фашисти знали наперед, яким буде фінал перебування євреїв у гетто. Тому їхній жорстокості не було меж. Євреї ж сподівалися на те, що вони хоч і в жахливих умовах, але все ж таки житимуть. Бараки, розраховані максимум на сотню людей, були забиті євреями по 800 осіб у будівлі. Відсутність звичайних людських умов, голод, холод та розстріл за найменшу провину – таким нестерпним було життя харківських євреїв у гетто. Щодня на очах у всіх відбувалися масові страти. 

Наприкінці грудня у євреїв з’явився промінь надії – німці оголосили, що всі охочі можуть поїхати на роботи в Сумську та Полтавську області, але за умови не брати з собою особистих речей. Багато хто, особливо ті, хто молодший, вхопилися за цей шанс. Наступного дня до бараків приїхало кілька вантажних машин, у яких відвезли всіх охочих. На жаль, це був обманний маневр. Кінець маршруту був у Дробицькому Яру, де всіх пасажирів розстріляли. Далі фашисти обходилися без вигаданих «історій» та просто групами завантажували євреїв у машини, вивозили до Яру і розстрілювали. 7 січня 1942 року гетто перестало існувати – у ньому нікого не залишилося. За офіційними даними в Дробицькому Яру загинуло 15-16 тисяч євреїв, за словами німців – до 30 тисяч. 

Доброта та мужність харків’ян

Попри всю безвихідь перебування в гетто, декому вдалося уникнути страти в Дробицькому Яру. Іноді можна було підкупити охорону, а в рідкісних випадках просто втекти. Але тому, хто втік, загрожувала не менша небезпека, адже йому треба було десь ховатися. Без допомоги добрих людей у такій ситуації було не обійтися. Харків’яни, ризикуючи власним життям, переховували в себе євреїв-утікачів. Часом переховувати втікача доводилося кілька місяців, а отже, і годувати його. І це за умови, що під фашистською окупацією жителі Харкова самі голодували. Але в тому і проявляється людська доброта, що багато хто готовий був йти на жертви, щоб врятувати життя іншому. 

У Харківському музеї пам’яті Голокосту можна дізнатися історію про те, як єврейський хлопець Йозеф Тарашинський уникнув розстрілу в Дробицькому Яру. Таке стало можливим завдяки мужності літнього єврея, який завантажував у німецьку вантажівку речі вбитих. Коли стемніло, він сказав Йозефу та ще одному хлопцеві: «Мене все одно розстріляють, а ви ще можете врятуватися». Хлопці застрибнули в кузов, а старий закидав їх речами, так вони в’їхали в місто. Наступного дня Йосип познайомився з підлітком-вірменином Вартаном Мкртчяном, який вислухавши історію про втечу, запросив Тарашинського до себе додому. Сім’я Мкртчян прийняла у себе втікача. Ба більше, допомогла зробити підроблені документи та переховувала його в себе до першого звільнення Харкова. Про те, якої він національності знали тільки троє: сам Вартан, його мати Аракел та двоюрідна сестра Кнарік. Йосип Тарашинський пройшов усю війну, демобілізувався у 1948 році та одружився з Кнарік. 

Ця історія показує, наскільки контрастна була нелюдськість німців на фоні доброти та мужності тих, кого вони окупували.

Пам’ять про жертви фашизму

Історія про харківське гетто назавжди залишилася в пам’яті нашого міста. На честь невинних жертв фашистського режиму, у Харкові було відкрито Меморіал жертв Голокосту – «Дробицький Яр». Це мультимедійний музей, у якому можна побачити списки тих, хто загинув від рук нацистів, а також побачити фотографії та навіть особисті речі загиблих. У такому форматі меморіальний комплекс є єдиним в Україні. Потрапляючи сюди, кожен може не просто зануритися в страшну історію минулого, а й подумати про те, як важливо цінувати те добре, що є в нас зараз.