Перша Харківська операція, що відома також як Сумсько-Харківська оборонна операція або Перша битва за Харків, відбулася у жовтні 1941 року та стала одним з епізодів завершальної фази німецької операції “Барбаросса” на Східному фронті Другої світової війни. Її результатом стало захоплення великого промислового центру України німецькими військами, що послабило позиції Червоної армії на південному напрямку та відкрило шлях для подальшого просування військ Вермахту на Донбас. Далі на kharkovyes.com.ua.
Харків на початку осені: оборона та евакуація
На початку осені 1941 року, після нищівної поразки радянських військ у Київській операції, де у полон потрапило понад 600 тисяч червоноармійців, Південно-Західний фронт Червоної армії опинився у критичному становищі. Маршал Семен Тимошенко, командувач фронту, змушений був відновлювати сили шляхом резервів, що спочатку були призначені для оборони Москви. Зі свого боку німецьке командування прагнуло закріпити свої успіхи: група армій “Південь” під командуванням фельдмаршала Герда фон Рундштедта отримала завдання захопити промислові райони України до настання зими.
Харків у ті часи був другим за величиною містом в УРСР, його населення до війни становило близько 900 тисяч осіб, а з припливом біженців зросло до півтора мільйона. Харків був важливим транспортним вузлом та центром виробництва військової техніки: танків “Т-34”, літаків “Су-2”, артилерійських тягачів та боєприпасів. Радянське керівництво, передбачаючи загрозу окупації, ще у вересні почало евакуацію обладнання з заводів.
Перша Харківська операція: початок
Операція розгорнулася 30 вересня та відбувалася до 29 жовтня 1941 року, але головні бої за саме місто припали на 20-24 жовтня. Німецькі війська 6 армії під командуванням генерал-фельдмаршала Вальтера фон Рейхенау наступали з півночі через Суми та Охтирку, а 17 армія вела наступ з півдня – від Полтави до Лозової та Ізюма, що створювало загрозу оточення для радянських військ. Осінні дощі перетворили дороги на багнюку, через що війська Вермахту просувалися повільно, а постачання ускладнювалося зруйнованими мостами через Дніпро.
Гітлер перенаправив підкріплення з 17 армії до 6 армії, що послабило південний фланг, а пізніше призвело до невдачі під Ростовом.
Сили сторін та підготовка
Німецькі сили в операції були представлені 55 армійським корпусом 6 армії під командуванням генерал-лейтенанта Ервіна Фірова. Ключовими підрозділами у битві стали 101 легка піхотна дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Йозефа Браунера фон Гайдрингена, що наступала з півночі, та 57 піхотна дивізія під командуванням генерал-майора Антона Достлера, яка атакувала з півдня. Підтримку забезпечував 197 штурмовий батальйон під командуванням капітана Курта фон Барісані.
Загальна чисельність німецьких військ в районі Харкова становила близько 30 тисяч осіб. Головним чином це була піхота, навчена для ведення міських боїв, та невелика кількість бронетехніки, придатної для вуличних боїв. Німецьке командування покладалося на хорошу артилерійську підготовку та скоординовані дії, щоб прорвати радянські укріплення.
З радянської сторони оборону Харкова тримав Південно-Західний фронт під командуванням маршала Тимошенка. Ключову роль в опорі відігравала 38 армія генерал-майора Віктора Циганова. Головною силою цієї армії була 216 стрілецька дивізія, яка зайняла позиції на західних околицях міста. Бійці дивізії замінували підступи до міста та зміцнили оборонні рубежі кулеметними та мінометними позиціями. В операції також брали участь 6, 21 та 40 армії, які були поповнені резервами після втрат під Києвом. До 30 вересня у складі Південно-Західного фронту налічувалося близько 147 тисяч осіб, головним чином це були бійці, які вціліли після попередніх боїв. Підрозділи НКВС діяли як регулярні частини, посилюючи оборону. Попри ослаблення через брак координації та важкого озброєння, радянські війська повинні були стримати противника, щоб забезпечити завершення евакуації.
Перебіг операції
Бої за Харків розпочалися 20 жовтня, коли німецькі війська досягли західних околиць міста. 55 корпус координував атаки: 101 дивізія проводила розвідку з півночі, а 57 дивізія – з півдня. 21 жовтня 101 дивізія закріпилася за шість кілометрів від міста, розмістивши там батальйони 228 легкого полку. До 22 жовтня німецька розвідка виявила радянське підкріплення, і командування терміново посилило батальйони артилерією та зенітками. Опівдні контратака Червоної армії з піхотою та танками була відбита.
Головний штурм німецької армії планувався на полудень 23 жовтня, але через затримки з артилерією був перенесений на 15 годину. Атака йшла з півночі та півдня за підтримки знаряддя “StuG III”, які пробивали барикади радянської армії. Німці прорвали ключові рубежі оборони, включно з залізничним мостом на вулиці Свердлова, та вели вуличні бої з рукопашними сутичками. До 24 жовтня 57 дивізія Вермахту захопила центр, завершивши битву. Вуличні зіткнення були інтенсивними, але радянські війська не змогли утримати позиції та відступили, залишивши місто.
Втрати та наслідки
Німецькі втрати у боях за місто оцінюються у 5-7 тисяч вбитих та поранених, також було пошкоджено до 150 одиниць техніки, хоча точні цифри не задокументовані. Радянські втрати були значно вищими: безпосередньо у боях за Харків близько 13 тисяч осіб було вбито, поранено або потрапили у полон. Загальні втрати для цієї ділянки фронту з 30 вересня по 30 листопада – це 96,5 тисяч осіб, з яких 75 тисяч були безповоротними (вбиті, зниклі, полонені) та 20 тисяч поранених. За перші десять днів жовтня тільки 38 армія втратила тисячі бійців у запеклих сутичках.
Перемога німців дозволила стабілізувати фланги групи армій “Південь” та закрити розрив між 6 та 17 арміями, що відкрило шлях до Донбасу. Однак для цього були перенаправлені значні сили, що послабило інші ділянки фронту та у кінцевому підсумку сприяло поразці німецьких військ під Ростовом.
Життя в окупації
Після того, як радянські війська змушені були відступити, Харків опинився в окупації. Контроль над містом перейшов до 55 корпусу та 57 дивізії. Першим комендантом був призначений Антон Достлер, потім його змінив Альфред фон Путткамер. Окупація супроводжувалася жорстокими репресіями стосовно мирних мешканців. За “наказом про суворість” Рейхенау від 10 жовтня страчували підозрюваних у зв’язках з партизанами або підпільниками.
14 грудня військовий комендант Харкова, генерал Георг фон Путткамер, видав наказ про переселення всіх євреїв до гетто на території Харківського тракторного заводу (ХТЗ). Для проживання використовувалися бараки, що залишилися після будівництва заводу. Щодня групи по 250-300 осіб виводили з гетто та розстрілювали в Дробицькому Яру – балці на східній околиці міста. У період з грудня 1941 по січень 1942 року там було вбито близько 20 тисяч євреїв. На момент визволення у серпні 1943 року у Харкові залишалося всього 180-190 тисяч жителів.
За час окупації приблизно 120 тисяч осіб були відправлені на примусові роботи до Німеччини, а близько 195 тисяч були вбиті, закатовані або померли від голоду.
Перша битва за Харків показала стратегічну та економічну цінність міста для обох сторін, але евакуація промислових підприємств звела нанівець очікування німецького командування. Бої виявили вразливість німецьких тилів та складнощі з перерозподілом сил в умовах наступу, що віщувало перехід до затяжної війни на Східному фронті. Тактично битва показала ефективність штурмових гармат у міському середовищі, а також слабкість радянської оборони після втрат під Києвом. У довгостроковій перспективі битва сприяла виснаженню ресурсів Німеччини та стала підґрунтям для подальших великих битв за Харків та загального перелому на Східному фронті.
Список використаних джерел інформації: