Харків, одне з найбільших міст Слобідської України, а пізніше – важливий адміністративний та торгівельний центр Російської імперії, завжди потребував системи охорони громадського порядку. З моменту заснування фортеці у середині XVII століття та до революційних подій 1917 року поліція Харкова пройшла довгий шлях еволюції – від козацької полкової варти до структурованої міської поліції з розшуковими відділеннями, поліційними дільницями та патрульними городовими. Далі на kharkovyes.com.ua.
Козацька епоха і XVIII століття: від полкової варти до регулярної поліції
У XVII-XVIII століттях Харків перебував у складі Слобідської України – особливого регіону з козацьким самоврядуванням. Порядок тут підтримували не професійні поліціянти, а полковий та сотенний старшини Харківського козацького полку. Сотники та отамани відповідали за збір податків, суд над порушниками та захист від набігів. Злочини (крадіжка коней, бійки у шинках, дрібні крадіжки) розглядалися на полкових радах або у полковника. Спеціальної міської поліції не існувало, всі її функції виконували озброєні козаки та місцеві жителі, яких скликали у разі небезпеки.
Ситуація змінилася у 1765 році, коли Катерина II ліквідувала автономію слобідських полків, перетворивши їх на регулярні гусарські. Після ліквідації слобідського козацького самоврядування та перетворення Харкова на центр намісництва (а з 1796 року – губернії), міська поліція почала формуватися за загальним імперським зразком. Штат був невеликим: наприкінці століття у Харкові налічувалося кілька десятків поліціянтів на все населення, яке становило 10-15 тисяч осіб.
Статут благочиння
Ключовий момент настав 8 квітня 1782 року, коли був оприлюднений відомий “Статут благочиння” – головний документ катерининської реформи місцевого управління. Згідно зі статтею 79 Статуту, у губернських містах засновувалася Управа благочиння, яку очолював поліцмейстер у чині не нижче підполковника або полковника, який безпосередньо підпорядковувався губернатору (а через нього – Сенату й самій імператриці). У повітових містах цю роль виконував городничий, але для губернського центру передбачалася посада поліцмейстера. Першим її зайняв Іван Михайлович Калиновський. Поліцмейстер мав власну канцелярію, квартиру при управі та навіть право на екіпаж з гербом міста. Він особисто відповідав перед губернатором за все: від затримання злодіїв до чистоти вулиць та гасіння пожеж. Також поліцмейстер міг віддавати накази квартальним наглядачам, скликати війська у разі заворушень та навіть ухвалювати вироки у дрібних справах (до 20 карбованців штрафу або 7 днів арешту). Фактично саме з появою поліцмейстера у 1780-х роках почалася історія справжньої міської поліції Харкова – централізованої та повністю підпорядкованої Петербургу. До цього, за козацьких часів, порядок підтримували сотники та полкові осавули, а після 1765 року – призначені воєводи та коменданти, але без єдиної поліцейської структури. У XVIII столітті поліція була універсальним органом міського управління, де її функції перепліталися з адміністративними, судовими та господарськими.
Особливо важливою була пожежна безпека, адже всі будівлі у місті були дерев’яні. На дахах поліційних частин (а їх наприкінці XVIII століття було вже три) обов’язково будували високі каланчі з будками для днювальних. Вдень на каланчі вивішували чорні кулі або прапори, вночі запалювали ліхтарі. За їх кількістю та розташуванням усі мешканці розуміли, в якій частині міста пожежа. Поліційні команди першими бігли на гасіння з відрами, баграми та ручними помпами. Також поліціянти слідкували за дотриманням санітарних норм: забороняли вивалювати нечистоти на вулиці, змушували домовласників чистити двори та вигрібні ями, контролювали якість м’яса та риби, що продавалися на ринках. У звичайних поліціянтів зброї не було, шаблі були тільки у приставів, та й ті часто були старі та іржаві. Головною “зброєю” залишалася тріскачка або колотушка для нічного обходу – нею стукали, щоб показати, що місто охороняється.
Повний мундир одягали тільки у виняткових випадках, коли через Харків проїжджав губернатор, генерал або сам імператор. У XVIII столітті штат поліції у Харкові був невеликий, а чисельність населення становила близько 30 тисяч осіб.
Перша половина XIX століття
На початку XIX століття у Харкові було три поліційні дільниці, а у штаті було близько 20 городових та чиновників плюс нічні сторожі. Служба йшла спокійно, крадіжки та розбійні напади були рідкісними. Однак вже у 1830-ті роки з’явилися організовані банди. У 1835-1838 роках діяла банда Якова Богдановського (сина губернського секретаря). Вони скоїли десятки крадіжок на суму понад 5 тисяч карбованців. Поліція під керівництвом поліцмейстера графа Люксембурга здійснила секретну операцію: переодягнені агенти імітували крадіжку та оточили будинок ватажка. Богдановський втік, але у 1840 році був спійманий і засланий до Сибіру, а спільників випороли на Торговій площі.
Ще гучнішою була справа зграї Олександра Котлярова у 1859-1860 роках. Понад 30 осіб грабували у Зміївському та Богодухівському повітах, катували жертв, палили сіркою, підпаювали дурманом у шинках. Пристав Михайло Грабілін затримав селянку Настасію Золотько, яка видала банду. Заарештовали кілька десятків осіб, а Котлярова спіймали тільки у 1860 році у міській думі при продовженні паспорта.
Кінець XIX – початок XX століття
До кінця XIX століття населення Харкова становило вже близько 300 тисяч осіб, і поліція стала професійною структурою. Місто було розділено на 6 ділянок, а з 1902 року з’явилося ще й розшукове відділення. Головою поліції був поліцмейстер, йому підпорядковувалися два помічники, секретарі, пристави ділянок, околоточні наглядачі та городові. Штат зовнішньої поліції налічував сотні людей. Один поліціянт припадав максимум на 500 мешканців. У 1902 році було створено розшукове відділення, яке було одним з перших в імперії. Очолив його талановитий детектив Віталій фон Ланге, який пропрацював у Харкові п’ять років.
Резонансні події другої половини XIX – початку XX століття
У квітні 1872 року на Михайлівській площі почалася бійка, яка швидко переросла у масові заворушення. Натовп звільнив затриманих, розгромив другий поліційний відділок та побив городових. Для придушення заворушень довелося ввести війська – козаків та солдатів. У зіткненнях загинули та були поранені 27 осіб. Операцією керував особисто губернатор князь Дмитро Миколайович Кропоткін.
У лютому 1879 року народоволець Григорій Гольденберг скоїв замах на Кропоткіна прямо на вулиці. Губернатор був важко поранений в обличчя, а через кілька днів помер.
В ніч на 6 березня 1904 року члени революційної української організації підірвали пам’ятник Пушкіну на Театральній площі. Поліція провела масові обшуки серед студентів та інтелігенції, але виконавців так і не знайшли.
У 1906 році семеро озброєних грабіжників серед білого дня увірвалися до відділення Волзько-Камського банку на Миколаївській площі, погрожуючи зброєю забрали 275 тисяч карбованців та зникли.
Справа мала величезний резонанс, хоча розкрити її повністю не вдалося. У 1905-1906 роках, під час Першої революції, поліція разом з військами активно придушувала страйки, мітинги та демонстрації.
Після Лютневої революції імператорську поліцію розпустили, замінивши її народною міліцією.
Поліція давнього Харкова – це дзеркало епохи, вона відображала соціальні зміни та політичні бурі, залишаючись невіддільною частиною життя губернського центру. А її історія – це історія самого Харкова, повного контрастів та динаміки.
Список використаних джерел інформації: