Харківська операція, що була проведена Збройними силами Півдня Росії (ЗСПР) у червні 1919 року, займає особливе місце в історії Громадянської війни у Російській імперії (1918–1922). Це була наступальна кампанія Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) під загальним командуванням генерала Антона Денікіна спрямована на захоплення Харкова. Харківська операція не тільки забезпечила контроль над важливим промисловим та транспортним вузлом Лівобережної України, а й створила передумови для амбітного “походу на Москву”. Під час боїв Добровольча армія, попри чисельну перевагу червоних, зуміла зламати опір противника завдяки маневровості, дисципліні та підтримці місцевого населення, що було втомлено від більшовицького терору. Наступ став кульмінацією весняно-літньої кампанії білих на Південному фронті. Далі на kharkovyes.com.ua.
Передісторія та загальний контекст громадянської війни на Півдні
До весни 1919 року громадянська війна у Російській імперії досягла переломного етапу. Червона армія, яка контролювала центральні регіони та частину України, вела боротьбу на декількох фронтах: проти армій Олександра Колчака на Сході, Миколи Юденича на Північному Заході та ЗСПР на Півдні. На південному напрямку Червона армія, об’єднана в Український фронт під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, на початку року зайняла Харків та проголосила його столицею Радянської України. Однак контроль над містом був нестабільним: продрозкладка, примусова мобілізація та репресії Надзвичайних комісій викликали невдоволення населення, що призвело до селянських повстань та заколоту отамана Микити Григор’єва у травні 1919 року. Ці події послабили позиції Українського фронту РСЧА під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка. Тим часом ЗСПР, що об’єднали Добровольчу, Донську та Кавказьку армії, зміцнювали свої позиції. Після важкої зими 1918-1919 років війська були реорганізовані: Добровольча армія Май-Маєвського, Кавказька армія Врангеля та Донська армія Сидоріна здобули значну підтримку від держав Антанти, яка охоплювала постачання зброї, боєприпасів та спорядження. До травня 1919 року сили ЗСПР на Південному фронті налічували близько 50 тисяч осіб проти 95-105 тисяч солдатів Червоної армії. Однак білі мали перевагу у кавалерії та артилерії. Успіхи на Донбасі, включно зі взяттям Слов’янська 22 травня, створили плацдарм для наступу на Харків. Червоні, усвідомлюючи загрозу, поспішно зміцнювали місто та формували для контрудару 14 армію під командуванням Климента Ворошилова.
Підготовка операції та плани сторін
15 травня 1919 року Денікін видав директиву про перехід до загального наступу. Добровольчій армії під командуванням генерала Володимира Май-Маєвського доручалося розгромити 13 армію та окремі частини 8 армії РСЧА, захопити Харків та Катеринослав.
Кавказька армія Петра Врангеля повинна була захопити Царицин, а Донська армія Володимира Сидоріна очистити північні райони Дону від червоних. Третій корпус повинен був звільнити Крим, а загін Добровольчої армії перекрити вихід червоним з півострова.
Війська Червоної армії планували утримати Харків шляхом чисельної переваги та укріплених позицій. 14 армія Ворошилова повинна була атакувати білих з флангів та повернути Донбас. Гарнізон міста мав у своєму розпорядженні артилерію, бронетехніку та значну кількість солдатів. Але повстання у тилу та масове дезертирство зірвали здійснення планів.
Білі робили ставку на швидкість та маневр: кавалерія Шкуро повинна була нейтралізувати загрозу від Ворошилова, а піхота Кутєпова – завдати прямого удару по Харкову. Підготовка охоплювала розвідку, поповнення боєприпасів та координацію з місцевими повстанцями.
Сили сторін та командувачі
Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР) у Харківській операції налічували близько 25 тисяч багнетів, 6 тисяч шабель та 150 гармат. Загальне командування здійснював генерал Антон Денікін, Добровольчою армією керував генерал Володимир Май-Маєвський, 1-м армійським корпусом командував генерал Олександр Кутєпов, а кавалерією – генерал Андрій Шкуро. Головними підрозділами були Корніловська, Марківська та Дроздівська дивізії, а також Терська кінна дивізія. З боку Червоної армії (РСЧА) сили складали близько 20 тисяч багнетів, 4 тисяч шабель та 89 гармат. Українським фронтом командував Володимир Антонов-Овсієнко, Харківським гарнізоном – Олександр Пархоменко, а 14 армією командував Климент Ворошилов. Головними підрозділами червоних були частини 13 та 8 армій, комуністичні полки та матроські загони.
Хід бойових дій
Наступ розпочався 6 червня 1919 року з просування Добровольчої армії двома колонами: піхота Кутєпова рухалася по центру, а кавалерія Шкуро прикривала фланг. 12 червня Корніловська та Марковська дивізії після запеклих боїв зайняли Вовчанськ, створивши загрозу оточення червоних з півночі. 15 червня Терська кінна дивізія під командуванням Сергія Топоркова зайняла Куп’янськ, перерізавши залізничні шляхи постачання Харкова. Також під час боїв були знищені ешелони з підкріпленням для Червоної армії. 19 червня корніловці захопили Чугуїв, ще більше звузивши кільце навколо міста. 20 червня у Харкові спалахнуло повстання місцевих антибільшовицьких груп. 23-24 червня вирішальні бої розгорнулися за станцію Основа. Дроздівська дивізія під командуванням Антона Туркула висадилася з бронепотяга, розгромила червоних та переслідувала їх до станції Харків-Левада, переправившись через річку Харків. 25 червня у Харкові тривали вуличні бої: червоні під командуванням Пархоменка здійснили контратаку та тимчасово відновили контроль над привокзальним районом, проте дроздівці прорвали їхню оборону, захопили казарми та придушили опір на Холодній горі. Важливим епізодом стало знищення броньовика “Товариш Артем”, що належав НК. Його екіпаж, який брав участь у репресіях, був впізнаний та розстріляний. До вечора білі повністю встановили контроль над містом. Захоплення Харкова не тільки послабило позиції Радянської України, але й забезпечило білим доступ до важливих залізниць та складів, що мало стратегічне значення для всієї кампанії.
Захоплення Харкова
25 червня білогвардійці повністю взяли Харків під контроль, остаточно розгромивши сили Червоної армії. Захоплені трофеї – бронепотяги, броньовані машини, артилерія та склади – зміцнили матеріальну базу білих. Харків став важливим логістичним центром для подальшого наступу.
28 червня до Харкова приїхав генерал Денікін, щоб взяти участь в урочистому параді на Миколаївській площі. Олександр Кутепов був зведений у генерал-лейтенанти за успіх операції.
А вже 3 липня Денікін видав “Московську директиву”, яка проголошувала початок походу на Москву.
Історичне значення
Харківська операція стала однією з найбільших перемог білогвардійців у 1919 році. Вона послабила радянську владу в Україні, забезпечила ЗСПР стратегічними ресурсами та створила підняла моральний дух бійців, що сприяло подальшому наступу. Однак успіх виявився тимчасовим: переоцінка сил та розтягнення фронту призвели до поразки у “Московському поході” восени 1919 року.
Операція виявила як сильні, так і слабкі сторони білих. Маневрова тактика, дисципліна та підтримка частини населення забезпечили перемогу, але корупція у тилу та репресії проти підозрюваних у симпатіях до більшовиків підірвали довіру місцевих мешканців. Для Червоної армії поразка стала сигналом до реорганізації, що дозволило їм перегрупуватися та завдати контрударів.
В історіографії Харківська операція розглядається як приклад успішної кампанії ЗСПР, але також як передвісник їхнього стратегічного краху.
Список використаних джерел інформації: