Історія церкви — це непроста сторінка минулого міста. У 1920-1930-х роках Харків став місцем масштабних перетворень, спрямованих проти релігійних громад у рамках державної політики атеїзму. Ці зусилля стосувалися придушення духовних інституцій, зміни їхньої ролі в суспільстві та усунення будь-яких форм релігійної активності. Харків відображає загальнонаціональну тенденцію: від відчуження церковних об’єктів до спротиву населення діям влади. Далі на kharkovyes.com.ua.
Історичний контекст
Зміни соціально-економічної політики
Кінець 1920-х і початок 1930-х років стали періодом активного наступу радянської влади на релігійні громади та конфесії. Це було зумовлено переломним моментом у соціально-економічній політиці країни: завершенням епохи НЕПу та переходом до форсованої модернізації. Більшовицька держава, впроваджуючи політику індустріалізації та колективізації, намагалася повністю викорінити вплив релігії на суспільство. Влада вбачала в релігії інструмент підтримки «експлуататорських класів» і ворогів соціалістичного ладу, що виправдовувало жорстку боротьбу проти духівництва та вірян.
Ця кампанія набрала нового розмаху саме у 1930-х роках, коли було впроваджено радикальні заходи, спрямовані на ліквідацію церков і молитовних будинків. Хоча антирелігійна боротьба розпочалася одразу після революції 1917 року, саме цей період став вирішальним у процесі насильницького відчуження релігії від суспільного життя.
Методи атеїстичного наступу
Методи радянської влади були багатогранними й включали як адміністративні, так і репресивні заходи. Серед найпоширеніших методів — вилучення церковного майна, зокрема дзвонів, ікон та інших культових предметів. Це майно часто знищувалося або використовувалося для матеріальних потреб держави.
Храми закривали, перетворюючи їх на світські заклади, такі як склади, клуби, школи чи кінотеатри. Молитовні будинки зазнавали аналогічної долі. Крім фізичного руйнування релігійних об’єктів, значна увага приділялася пропагандистській кампанії. Радянська преса рясніла статтями, які дискредитували діяльність церков і звинувачували духовенство у співпраці з ворогами держави.
Не меншу роль у боротьбі проти церкви відіграли переслідування духовенства. Священнослужителів звинувачували в контрреволюційній діяльності, що ставало підставою для арештів, заслань, а часто й смертних вироків.
Протидія з боку вірян
Петиції та протести
Попри жорстокість дій влади, опір з боку духовенства та вірян залишався помітним. На Харківщині громади намагалися зберегти свої храми, подаючи численні скарги та петиції до місцевих органів влади. Ці прохання, хоч і рідко мали успіх, свідчили про стійкість віри серед населення.
У багатьох випадках священники й миряни організовували підпільні богослужіння, які проводилися в приватних будинках або навіть на відкритому повітрі. Віряни приховували ікони, релігійну літературу та інші святині, щоб зберегти їх для наступних поколінь.
Наслідки для Харківщини
Зміни у релігійному житті
Масове закриття церков мало далекосяжні наслідки для релігійного та культурного життя регіону. Велика кількість храмів була зруйнована або втратила своє призначення. Релігійні громади були розсіяні або змушені діяти у підпіллі.
Окрім матеріальних втрат, ця кампанія спричинила суттєву зміну суспільної свідомості, намагаючись прищепити атеїстичний світогляд. Водночас попри всі зусилля радянської влади, релігійні традиції на Харківщині не були повністю знищені. Завдяки стійкості вірян, вони збереглися і відродилися в наступні десятиліття.
Рішення міської влади
У грудні 1929 року президія Харківської міськради розглянула питання про закриття храмів і молитовних будинків у межах міста. Результатом обговорення стало ухвалення плану, спрямованого на ліквідацію релігійних об’єктів і використання їх для культурно-освітніх цілей. До списку знесення було внесено Миколаївський собор, Дмитрівську церкву на вулиці Полтавський Шлях (раніше Свердлова), Пантелеймонівську церкву на Клочківській вулиці та інші культові споруди, включно з Мироносицькою церквою, яка підлягала знесенню через будівництво оперного театру.
Ця діяльність супроводжувалася репресивними заходами проти вірян, які почали проводити богослужіння у власних будинках. У відповідь міськрада вимагала припинення таких практик і закриття всіх молитовних будинків, які діяли поза офіційним дозволом.
Масштаби закриття храмів
У період із січня 1929 року до травня 1930 року в самому Харкові було закрито 12 православних церков, 1 старообрядницьку церкву, 1 синагогу, караїмську кенасу та 14 єврейських молитовень. Крім цього, у Харківському окрузі за той самий період закрили 30 молитовних будинків, з яких 8 – у Харкові. Часто закриття проводилося без належного затвердження відповідними органами влади, що викликало численні протести серед населення.
Для порівняння, за попередні роки з 1924 по 1928 у Харківському окрузі закрили лише 11 молитовних будинків і каплиць. Зростання темпів закриття храмів відображає посилення політики радянської влади в цей період.
Перетворення релігійних будівель
Після закриття культових споруд багато з них було перепрофільовано для світських потреб. Так, Покровський монастир у Харкові та Графська церква в Охтирці стали музеями. Успенський собор використовували як радіовузол, Благовіщенський собор — як бензосховище. Миколаївська церква перетворилася на театр, Костянтино-Оленська церква стала редакцією газети, а інші храми використовували як гуртожитки, майстерні або навчальні заклади.
Протести громад
Закриття церков супроводжувалося репресіями проти вірян, які протестували проти політики влади. У деяких випадках місцеві органи влади застосовували арешти, щоб змусити громади відмовитися від використання храмів. Наприклад, у селі Колупаївці після арешту членів релігійного активу місцева громада була змушена «добровільно» погодитися на закриття храму.
В інших місцях населення чинило активний опір. У селі Коломничиха на початку 1930 року після довгої перерви задзвонили дзвони місцевої церкви, викликавши протест громади проти її закриття. Натовп із 300 осіб заблокував дії міліції, вимагаючи відкриття храму.
У селі Коломничиха Сватівського району на початку квітня 1930 року віряни організували масовий протест проти закриття храму. Натовп із 300 осіб не дозволив міліції заарештувати священника, вимагаючи відкриття церкви. Хоча протест був мирним, органи ДПУ почали розслідування, намагаючись знайти ініціаторів для їхнього покарання.
У селі Рогозянка Вільшанського району, коли місцева влада прийшла закривати церкву, віряни, переважно жінки, організували активний опір, не дозволяючи закрити храм. Цей випадок став унікальним, адже харківський прокурор, побачивши явне порушення закону, опротестував рішення місцевої влади про закриття храму. Такі дії з боку прокурора були рідкісними в той час, коли антирелігійна кампанія набирала обертів.
Роль центральної влади
Центральна влада була добре обізнана про стан справ на місцях. У своїх таємних циркулярах ВУЦВК і НКВС УРСР повідомляли про масове невдоволення населення через закриття церков. У березні 1930 року ВУЦВК прямо зазначав, що антицерковні дії влади призвели до повстань у багатьох селах.
Маніпуляції та хитрощі
Влада часто використовувала хитрощі для закриття храмів. У 1930 році в селі Гур’єв Козачок Липецького району голосування про закриття старообрядницької церкви проводили серед православних вірян, а питання про закриття православної церкви — серед старообрядців. Ця стратегія, заснована на принципі «розділяй і володарюй», давала змогу владі створювати конфлікти між релігійними громадами.
Після ухвалення постанови про закриття храму активісти-комсомольці зламали хрест, викинули ікони та почали палити й танцювати в храмі. Однак старообрядці вигнали їх, демонструючи свою рішучість у захисті святині.
Податковий прес
Одним із методів боротьби з релігійними громадами було накладення надмірних податків на служителів церкви. У Харківському районі закрили чотири церкви через несплату платежів, пов’язаних з утриманням храмів. Наприклад, на священника Г. Я. Долю було накладено податок у розмірі 5000 рублів за 1929-1930 рік, а потім перерахунок за попередні чотири роки на загальну суму 15 тисяч рублів. Його будинок конфіскували за несплату податку.
Іншим методом був примус до купівлі облігацій державних позик. У селі Великі Проходи Липецького району новоприбулому священнику запропонували купити облігації на кілька сотень рублів. Коли він не зміг придбати всю суму, його вигнали з квартири.
Дії проти церкви за радянських часів стали прикладом жорсткої політики тоталітарного режиму і проявом стійкості вірян. Попри обмеження, руйнування храмів і масштабну пропаганду, духовне життя регіону змогло зберегтися. Зусилля народу зі збереження віри та традицій послужили основою для подальшого відродження релігійного життя, підкреслюючи важливість збереження духовних цінностей.