«Ненавиджу всяку революцію, тому що вона знищує не менше благ, ніж створює.» Ці слова вимовив німецький письменник Йоганн Вольфганг Гете. Та вони якнайкраще описують сувору реальність, яка неминуче настає за такими кардинальними діями, як революція. Україна й, зокрема, наш Харків повною мірою відчули на собі відгомони жовтневої революції 1917 року. Ті «блага», за які боролися, дісталися одиницям, та й факти, що виринають у сучасності, аж ніяк не підтверджують успішність цього заходу. Але стаття не про це, а про те, яка криза накривала одну територію за іншою у зв’язку з «соціалізацією». Яка картина склалася в Харкові та регіоні в 1920-х роках? Далі на kharkovyes.com.ua.
Післяреволюційні наслідки
Місто, що пережило за кілька років стільки потрясінь у вигляді громадянських заворушень, військових зіткнень, окупації та переходу від однієї влади до іншої, було схоже на незагоєну рану. Жителі міста та області були виснажені від нескінченних змін. Та добре б було, якби ці зміни не заважали людям працювати, вчитися та вирощувати щось на своїй землі, але, на жаль, це було далеко не так. «Нова мітла мете по-новому» – є така приказка, так і в Харкові кожна нова влада встановлювала свої порядки та правила. Люди не встигали підлаштуватися під новий устрій. Зростала агресія та роздратування, а це вело до невдоволення і бандитизму. Нова влада не встигала створювати організовану структуру, що захищала звичайних громадян.
Продовольча криза та супутній їй голод також були вагомою причиною процвітання бандитизму. Ті, хто жив у передмісті Харкова, особливо зазнавали розбійних нападів. Селянам доводилося цілодобово охороняти свій урожай та домашню живність від крадіжки. Крім цього, в місті була ще одна серйозна проблема.
Проблема безпритульності
Громадянські війни, що сталися після революції, прорідили чоловіче населення не тільки в Харкові, а й на території всієї України. Як наслідок, на плечі жінок лягла ноша у вигляді роботи та домашніх обов’язків. Ця ноша виявилася настільки непосильною для жіночого населення, що доводилося перекладати піклування про дітей, у кращому разі, на бабусь та дідусів, а в гіршому – віддати до дитячого притулку. Проте дітей-сиріт ставало дедалі більше. На початку 1920-х років зросла проблема безпритульності. Намагаючись вижити й прогодувати себе хоч якось, діти виходили на вулиці й прибивалися до зграйок таких самих безпритульних, але таких, що вже мали певний «досвід» життя на вулиці. Дитяча злочинність процвітала особливо пишно в Москві, Києві та Харкові.
Безпритульні – це була навіть не криза тих років, а справжня катастрофа цілого покоління. Людей, для яких боротьба за «блага» відібрала дитинство та в багатьох спотворила все життя. Діти, що жили на вулиці, швидко дорослішали та в 11-13 років мали «життєву мудрість» на рівні 30 річної людини. Звісно, то була не зрілість – вони, як і раніше, були дітьми в мисленні й у фізичному плані. Але вони знали, як вижити у світі дорослих та здебільшого це були злочинні варіанти. У книзі М. І. Левітана «Безпритульні: Соціологія. Побут. Практика роботи» описувалися різні епізоди реального життя харківських безпритульних. Ось лише один: «Усі дівчатка в Харкові за 1922-23 роки, їх було 16, крім двох, займалися проституцією. Вони всі віком від 13 до 17 років. Усі діти ремісників, робітників і селян. У деяких вирішальним моментом був вплив старших або ж одноліток.» У Харкові головним центром зосередження всіх безпритульних були катакомби під Південним вокзалом. Влада регулярно робила туди «нальоти», але розв’язати проблему таких дітей змогли лише до 1930 року. Точніше, якоюсь мірою взяти її під контроль.
Харків має у своїй історії і такі сумні сторінки, але їх змінювали роки спокою та процвітання. А харків’яни любили й люблять своє рідне місто в усі часи!