Окупація Харкова тривала з 24 жовтня 1941 року до 23 серпня 1943 року. І ці дні були найбільш трагічними у житті міста та харків’ян. Далі на kharkovyes.com.ua.
Окупація міста
24 жовтня 1941 року Харків був окупований силами 6 армії Вермахту, якою командував генерал Вальтер фон Рейхенау. Бої за місто розпочалися ще 20 жовтня – саме тоді передові німецькі частини підійшли до його околиць. Радянська армія намагалася утримати Харків, але сили були нерівні: німецька авіація та артилерія постійно завдавали ударів по позиціях Червоної армії. 23 жовтня бої відбувалися вже у межах міста. Німці просувалися з південного заходу та північного заходу. Особливо запеклі бої йшли на вулиці Сумській, на Москалівці та у районі залізничного вузла. Частини радянської армії та ополченці билися за кожну вулицю, але сил не вистачало. У ніч на 24 жовтня радянським командуванням було ухвалено рішення залишити місто, щоби уникнути оточення. І 24 жовтня Харків був вже повністю під контролем фашистів.
З перших годин окупації почалися арешти радянських активістів та партійних працівників. Місто швидко опинилося під повним контролем загарбників. Почався важкий період окупації, який тривав 641 день.
Адміністративне управління та репресії
Одразу після захоплення міста німецькою владою було створено комендатуру, яка контролювала усі сфери життя. Було введено комендантську годину: перебувати на вулиці після 20:00 без спеціальної перепустки заборонялося. Порушників розстрілювали на місці. Примусова трудова повинність поширювалася на усіх працездатних жителів. Чоловіків та жінок відправляли на роботи у майстерні, на відновлення зруйнованої інфраструктури, у німецькі установи.
Працювали за мізерний пайок, а за відмову – арешт або відправлення у табори. Сотні людей було заарештовано – насамперед колишніх радянських чиновників, комуністів та членів їхніх сімей. Німці використовували їх як засіб залякування: якщо у місті відбувалася диверсія або напад на окупаційну владу, цих людей розстрілювали або страчували через повішання. Найчастіше страти проводили на центральних вулицях – на балконах будівель та ліхтарних стовпах. Тіла залишали на кілька днів, щоб залякати містян та зломити їхню волю до опору.
Також невдовзі після окупації почалося масове відправлення харків’ян на примусові роботи до Німеччини. Насамперед відправляли молодих чоловіків та жінок віком від 16 до 35 років, але часто вивозили й підлітків. Людей заганяли на збірні пункти, на яких відбирали найміцніших та найздоровіших, перевозили їх у товарних вагонах, дорога могла тривати тижні майже без їжі та води. Ті, хто намагався втекти, ризикували бути розстріляними на місці. Більшість із ввезених опинилися на заводах, шахтах, у сільському господарстві, де працювали по 12-14 годин на добу у жахливих умовах. Загалом за час окупації із Харкова було вивезено близько 120 тисяч осіб. Мало хто повернувся додому після війни: частина загинула у Німеччині, а тих, кому вдалося вижити, часто звинувачували у співпраці з ворогом та відправляли у табори вже в Радянському Союзі.
Голод та умови життя
Під час окупації у Харкові почалася гостра продовольча криза. До початку війни населення міста становило близько 900 тисяч осіб, але із припливом біженців та поранених у серпні 1941 року воно збільшилося до 1,5 мільйона, що збільшило продовольчі труднощі та призвело до перебоїв із хлібом. В умовах окупації центрами життя населення стали ринки – Благовіщенський, Кінний та інші.
Торгівля на них спочатку відбувалася переважно за бартером, оскільки грошовий обіг був ускладнений. Згодом деякі товари стали доступні за гроші, але ціни на них значно перевищували довоєнний рівень. Міська управа робила спроби організувати їдальні та пункти гарячого харчування, проте ці заходи не змогли запобігти масовому голоду. Люди були змушені вживати в їжу все, що було доступно: картопляні шкурки, кормовий буряк, домашніх тварин. Навесні 1942 року ситуація погіршилася: у будинках накопичувалися тіла померлих від виснаження, багато з яких залишалися непохованими через відсутність сил у родичів або близьких. За даними міської санітарної служби, у лютому 1942 року 54% померлих не були своєчасно поховані. А загалом у 1942 році від голоду померло понад 13 тисяч харків’ян. Для того, щоб вижити, багато хто з городян вирушали у довколишні села для обміну особистих речей на продукти харчування. Цей процес отримав назву “міни”. Люди міняли одяг, меблі, прикраси та інші цінності на борошно, зерно, картоплю та інші продукти. Однак не всі мали речі для обміну, та не завжди селяни погоджувалися на запропоновані предмети. Проте завдяки “мінам” багатьом вдалося уникнути голодної смерті.
Масові вбивства та переслідування євреїв
Одразу після окупації Харкова 24 жовтня 1941 року німецька влада почала переслідування єврейського населення міста. На початку листопада міська управа створила Юденрат – єврейську раду, яка була відповідальна за виконання наказів окупантів. 22 листопада євреям було наказано носити жовті пов’язки, щоб їх можна було ідентифікувати. 5 грудня 1941 року розпочався перепис населення, під час якого євреїв вносили в особливі списки. 14 грудня 1941 року військовим комендантом Харкова, генералом Георгом фон Путткамером, було видано наказ, згідно з яким усіх євреїв необхідно було переселити у гетто, яке було засновано на території Харківського тракторного заводу (ХТЗ).
Для проживання використовували бараки, що залишилися після будівництва заводу. Умови у гетто були вкрай важкими: перенаселеність, відсутність достатнього харчування та медичної допомоги. Щодня групи по 250-300 осіб виводили з гетто та відправляли на розстріл у Дробицький Яр – балку на східній околиці міста. У період із грудня 1941 до січня 1942 року там було вбито близько 20 тисяч євреїв. Пізніше у Дробицькому Яру на місці масового поховання було встановлено меморіал у пам’ять про жертв цих подій.
Крім масових розстрілів, у Харкові вперше було застосовано “душогубки” – газові фургони, у яких жертв задушували вихлопними газами. Точна кількість загиблих у цих фургонах залишається невідомою, але вважається, що тисячі людей стали їхніми жертвами. Ці методи знищення стали попередниками більш масштабних газових камер, що використовувалися пізніше у нацистських таборах смерті.
Опір та підпільна боротьба
Попри жорстокий окупаційний режим, у Харкові діяв підпільний опір. Радянські партизани та підпільники здійснювали диверсії, збирали розвідувальну інформацію й передавали її до штабу, поширювали листівки та допомагали пораненим. Багатьох із них заарештувала й стратила окупаційна влада.
Наслідки окупації
До війни населення Харкова становило близько 900 тисяч осіб. На момент звільнення у серпні 1943 року у місті залишалося лише 180-190 тисяч жителів. За час окупації близько 120 тисяч осіб було вивезено на примусові роботи до Німеччини, а близько 195 тисяч було вбито, закатовано або померло від голоду.
Визволення міста
У лютому 1943 року радянські війська тимчасово звільнили Харків, але у березні місто знову опинилося під контролем німців. Остаточне звільнення Харкова відбулося 23 серпня 1943 року під час Харківсько-Бєлгородської операції.
Харків пам’ятає все, що йому довелося пережити. Дробицький Яр, зруйновані будинки та вулиці, тисячі загиблих – це не просто історія, а частина міста, частина життя людей. Але попри все, Харків вистояв. Й продовжує жити.
Список використаних джерел інформації: