Харків під час Другої світової війни

З перших днів початку Другої світової війни Харків опинився в епіцентрі військових дій. Великий промисловий центр та важливий залізничний вузол – місто стало стратегічною метою для нацистської Німеччини. Радянське командування, усвідомлюючи значущість Харкова, вжило заходів щодо евакуації промислових підприємств углиб країни. Заводи демонтували, а те, що не встигали вивезти, знищували. Далі на kharkovyes.com.ua.

За оборону міста відповідала 38 армія, командувачем якої був генерал-лейтенант Дмитро Рябишев. Наприкінці вересня 1941 року ситуація на фронті стала критичною. Німецькі війська просувалися дуже швидко, й Харків опинився під загрозою окупації. Всупереч запеклим боям, 20 жовтня німецькі війська прорвали оборону, й Червона армія змушена була відступити.

А 24 жовтня 1941 року місто було окуповане. Це стало початком найстрашнішого та найважчого періоду в історії Харкова.

24 жовтня – чорний день в житті харків’ян

З перших днів окупації в місті розпочалися репресії та звірства щодо харків’ян. Одним із найстрашніших місць став табір для військовополонених “Холодна гора”. Десятки тисяч радянських солдатів утримувалися в нелюдських умовах: голод, холод, відсутність медичної допомоги. За даними істориків, за час окупації міста у таборі загинуло понад 30 тисяч осіб.

У грудні 1941 року жителів Харкова почали знищувати у “душогубках” – фургонах, куди пускався газ із вихлопних труб. Цей моторошний винахід використовувався вперше з початку війни, та саме на харків’янах фашисти проводили свої нелюдські експерименти. Загалом за час окупації в “душогубках” загинуло близько 30 тисяч осіб.

14 грудня 1941 року за наказом військового коменданта міста генерала Путкамера все єврейське населення Харкова почали переселяти на ХТЗ – там було засноване єврейське гетто. Щодня звідти забирали по 200-300 осіб, їх вивозили у Дробицький Яр й там розстрілювали. Гетто проіснувало до січня 1942 року. Крім євреїв, до Дробицького яру на розстріл відправляли військовополонених та душевнохворих людей. За даними Державного архіву Харківської області, тоді було розстріляно близько 20 тисяч осіб.

Підпілля Харкова

Але навіть в таких умовах харків’яни не здавалися. У місті діяло кілька підпільних організацій, які саботували дії окупантів, проводили диверсії, підривали штаби та ворожі ешелони, поширювали листівки й допомагали полоненим. Одним із найвідоміших підпільників був Іван Бакулін, який очолював групу, що знищила кілька німецьких офіцерів.

Друга битва за Харків: трагедія травня 1942 року

Першу спробу звільнити окупований Харків здійснили в січні 1942 року. Радянська армія підійшла до міста за 50 кілометрів із Південного напрямку, й в лінії фронту на Півдні Харківської області утворився Барвінківський виступ. А на північ від нього – Харківський. Це стало плацдармом для підготовки другої битви за Харків. Вже у квітні Сталін затвердив план Командувача Південно-Західного напрямку маршала Тимошенка про проведення силами Південно-Західного фронту наступальної операції під Харковом. 12 травня війська Південно-Західного фронту почали наступ. 

Вони прорвали оборону німців, й 15 травня танки Червоної армії перебували вже за 20 кілометрів від міста. Здавалося б, настав час для того, щоб ввести в бій частини 6 армії та кавалерію. Але радянське командування не поспішало віддавати такий наказ, вони хотіли дочекатися більш слушного моменту.

Таке зволікання зіграло на руку німецькому керівництву – дало їм змогу створити велике угруповання біля Барвінківського виступу та перекинути під Харків частину літаків. 17 травня армії Вермахту вдалося прорвати оборону Південного фронту й завдати удару з тилу головному угрупованню Південно-Західного фронту. З’явилася реальна загроза оточення наших військ. Але вищим військовим керівництвом СРСР було віддано наказ продовжувати наступ на Харків. Тільки 19 травня маршал Тимошенко наказав переходити до оборони. Частини 28 армії були змушені відійти на вихідні позиції. 23 травня угруповання “Клейст” та армія Паулюса з’єдналися й оточили три радянські армії. Відступати було більше нікуди.

Внаслідок цієї операції  загинули близько 170 тисяч осіб, зокрема й сім генералів, у полон потрапили 240 тисяч. З оточення змогли вийти тільки 22 тисячі. Втрати німецької армії становили близько 20 тисяч. 

Ця битва дуже сильно послабила оборону радянських військ на Півдні, й вже в червні фашистська армія почала наступ на Сталінград та Ростов. 

Харків так й залишився під контролем нацистів. Але після спроби радянського наступу життя в Харкові стало ще важчим. Місто перетворювалося на руїни, будинки, заводи та фабрики були зруйновані, а жителі страждали від голоду й холоду. Німецька окупаційна влада посилила репресії, багатьох харків’ян піддавали жорстоким тортурам, проводили масові страти та розстріли.

Третя битва за Харків: лютий-березень 1943 року

23 листопада 1942 року 6 армія Паулюса – саме та, яка здобула перемогу під Харковом, потрапила в оточення поблизу Сталінграда. Поступово почало руйнуватися все південне крило Східного фронту фашистів. 2 лютого 1943 року армія Паулюса здалася. Цього ж дня частини Воронезького фронту без зволікання почали Харківську операцію “Зірка”. 

Звичайно, війська Червоної армії були дуже сильно виснажені місяцями запеклих й виснажливих боїв, але все-таки зусиллями трьох армій – 40, 69 та 3 танкової – 15 лютого 1943 року частинам Воронезького фронту вдалося прорватися до Харкова. Під їхнім натиском втік навіть елітний Танковий корпус СС. 16 фашистська армія залишила Харків, щоб не потрапити в оточення. Але, як виявилося, ненадовго.

19-25 лютого 1943 року фашисти контрударами танкових бригад відтіснили війська Південно-Західного фронту від Дніпра. 2 березня перегрупованим танковим корпусом вони знову почали наступати на Харків з Південно-Західного напрямку. А обійшовши Харків із Півночі та Північного Сходу, фашисти взяли його в оточення.

Командування Вермахту разом із фельдмаршалом Манштейном підготувало операцію “Буйвол”. 5-го березня 1943 року фашисти завдали потужного удару по Червоній армії. 14 березня знову почався штурм Харкова. Використовуючи тактику “вогняного валу”, 15 березня німецькі війська прорвалися в місто. 

Вуличні бої велися до кінця березня, але радянська армія так й не змогла утримати оборону. Наприкінці березня частини Червоної армії залишили Харків, й місто знову перейшло під контроль окупантів.

Здавалося, що повернувся жовтень 1941 року. Почалася друга окупація.

Загалом за 23 місяці окупації в Харкові та області фашисти замучили, розстріляли або вбили в “душогубках” близько 280 тисяч городян та 23 тисячі поранених й полонених солдатів. На примусові роботи до Німеччини вивезли 160 тисяч осіб.

Четверта битва за Харків: серпень 1943 року

Після перемоги в Курській битві Червона армія розпочала операцію “Полководець Рум’янцев”. Першими в наступ пішли Воронезький й Степовий фронти. На початку серпня 1943 року частинам Червоної армії вдалося прорвати оборону фашистів, й 19 серпня вони підійшли до Харкова. Німці, перетворивши місто на укріплений район, почали відчайдушний опір. Всю ніч на 23 серпня 1943 року в Харкові не припинялися бої, спалахували пожежі, все вибухало та горіло. Але крок за кроком, вулицю за вулицею Червона армія звільняла Харків від фашистів. На світанку 23 серпня у місто буквально увірвалися частини 183 стрілецької дивізії. Саме вони Сумською першими вийшли на площу Дзержинського (зараз площа Свободи), а частини 89 гвардійської стрілецької дивізії з боку Клочківської вийшли до Держпрому та встановили над ним червоний прапор. 

До 11 години 23 серпня 1943 війська Степового фронту остаточно вибили фашистів та звільнили Харків. Й цього разу – вже назавжди.

Вільний Харків: відродження 

Чотири запеклі битви за Харків, дві довгих окупації, диверсійні операції, авіанальоти та важкі вуличні бої – те, через що довелося пройти Харкову. Місто було майже повністю зруйноване, населення скоротилося вдвічі, були проблеми з водою, продуктами та медикаментами. Але харків’яни впоралися. Втім, як і завжди. З тією ж силою, з якою вони чинили опір окупантам, вони взялися за відновлення рідного міста. Й до 1950 років Харків перевершив довоєнний рівень розвитку та знову став квітучим промисловим та культурним центром СРСР.

Минуть роки, багато чого зміниться в житті городян. Країна стане іншою. Та й прапор над Держпромом теж зміниться – він тепер не червоний, а жовто-блакитний. Але навіть через десятиліття цей прапор так й залишається символом стійкості харків’ян та перемоги над фашизмом. Й зараз це особливо актуально.